"Я є нащадком словаків, угорців та німецьких штабів. Мій прадід Міжо Січак мав велику ностальгію за батьківщиною, селом, яке зараз в Словаччині, і рано втраченим дитинством, коли вони поспіхом з мамою, на возі, з одним коником і скромними пожитками покидали рідний дім і назавжди виїжджали на Закарпаття, бо після загибелі його батька на фронті в Першій Світовій жити стало дуже важко, а в Закарпатті дешевше було придбати земельну ділянку для ведення сільського господарства.
Прабабуся згадувала, як змолоду носила в місто на Мукачівську молоко для міщан. Одного дня віднесла, як завжди своє замовлення, а повертаючись додому від залізничного переїзду вже не могла перетнути його, бо за кілька годин Ужгород розділили навпіл на частину, яка належала Угорщині та іншу, яка належала Чехословаччині. Вона тоді гірко плакала....
Мамин батько, угорець, носив прізвище Жменяк, яке так завзято описував в своєму романі Михайло Томчаній. Не знаю чи служила їх родина прототипом для написання роману і чи існувала сумнозвісна "Кривуля" (земельна ділянка), але існували "Груни" - територія сучасного круга при в’їзді в Ужгород з Мукачева, які належали моїй родині. Цей великий шматок землі за радянської доби відібрали, побудували 9 будинків та  цей круг. Звичайно це з болем переживалося, бо кошти для придбання земель були важко зароблені  в Канадських вугільних шахтах.
Згадуючи історію своєї родини, дуже хочеться дізнатися, як склалася доля іншого мого прадіда, зі сторони мого батька, він був німецьким швабом, який в юності приїхав в Закарпаття разом з дружиною, і вже тут вони народили сина. Прадід оселився в Баранинцях і коли вже мав власних онуків разом з сином та невісткою наймитували в угорського поміщика Сентимрея. Коли в роки Другої Світової німецькі війська відступали і проходили через Закарпаття, то частина вояків була розквартирована в будинку цього поміщика. Солдати кидали дітям шоколадні цукерки, бабуся разом з сімома сестрами підбирали ці солодощі, а батько їх сварив. На що прадід, їх дідусь відповідав йому, що це нормально, адже їх родина з солдатами є представниками одного народу. Згодом між батьком та сином відбулася сварка, бо прадід переконував діда про необхідність покинути Закарпаття разом з німецьким військом, яке відступає і повертається на батьківщину, бо ніхто не закінчить добре, коли прийдуть російські війська. Син не погодився, залишився тут, а прадід покинув родину разом з німецькими солдатами. Війська німців, з якими він відступав, були розгромлені в Чопі...
А бабуся казала, що після війни батько строго заборонив розповідати кому-небуть, що вони німці, згадувати про діда, бо це небезпечно, і радів, що не навчив дітей німецької мови...
Я щаслива людина! 
При зручній нагоді завжди намагаюсь подорожувати, читаю книги, займаюсь рукоділлям, спортом, працюю з дітками, вивчаю дитячу психологію і отримую від цього величезне задоволення.
Люблю милуватися заходом сонця, вдихати на повні груди аромат цвітучої акації, жасмину, троянд, свіжоскошеної трави, спостерігати за польотом лелек, підставляти своє обличчя променям сонця, голосно сміятися, обіймати та цілувати свого сина!
Керуюсь девізом, що цінність життя в самому житті! І вважаю його прекрасним в любих його проявах!"

Тетяна Граб

428 views
0

"Я є нащадком словаків, угорців та німецьких штабів. Мій прадід Міжо Січак мав велику ностальгію за батьківщиною, селом, яке зараз в Словаччині, і рано втраченим дитинством, коли вони поспіхом з мамою, на возі, з одним коником і скромними пожитками покидали рідний дім і назавжди виїжджали на Закарпаття, бо після загибелі його батька на фронті в Першій Світовій жити стало дуже важко, а в Закарпатті дешевше було придбати земельну ділянку для ведення сільського господарства.
Прабабуся згадувала, як змолоду носила в місто на Мукачівську молоко для міщан. Одного дня віднесла, як завжди своє замовлення, а повертаючись додому від залізничного переїзду вже не могла перетнути його, бо за кілька годин Ужгород розділили навпіл на частину, яка належала Угорщині та іншу, яка належала Чехословаччині. Вона тоді гірко плакала....
Мамин батько, угорець, носив прізвище Жменяк, яке так завзято описував в своєму романі Михайло Томчаній. Не знаю чи служила їх родина прототипом для написання роману і чи існувала сумнозвісна "Кривуля" (земельна ділянка), але існували "Груни" - територія сучасного круга при в’їзді в Ужгород з Мукачева, які належали моїй родині. Цей великий шматок землі за радянської доби відібрали, побудували 9 будинків та цей круг. Звичайно це з болем переживалося, бо кошти для придбання земель були важко зароблені в Канадських вугільних шахтах.
Згадуючи історію своєї родини, дуже хочеться дізнатися, як склалася доля іншого мого прадіда, зі сторони мого батька, він був німецьким швабом, який в юності приїхав в Закарпаття разом з дружиною, і вже тут вони народили сина. Прадід оселився в Баранинцях і коли вже мав власних онуків разом з сином та невісткою наймитували в угорського поміщика Сентимрея. Коли в роки Другої Світової німецькі війська відступали і проходили через Закарпаття, то частина вояків була розквартирована в будинку цього поміщика. Солдати кидали дітям шоколадні цукерки, бабуся разом з сімома сестрами підбирали ці солодощі, а батько їх сварив. На що прадід, їх дідусь відповідав йому, що це нормально, адже їх родина з солдатами є представниками одного народу. Згодом між батьком та сином відбулася сварка, бо прадід переконував діда про необхідність покинути Закарпаття разом з німецьким військом, яке відступає і повертається на батьківщину, бо ніхто не закінчить добре, коли прийдуть російські війська. Син не погодився, залишився тут, а прадід покинув родину разом з німецькими солдатами. Війська німців, з якими він відступав, були розгромлені в Чопі...
А бабуся казала, що після війни батько строго заборонив розповідати кому-небуть, що вони німці, згадувати про діда, бо це небезпечно, і радів, що не навчив дітей німецької мови...
Я щаслива людина!
При зручній нагоді завжди намагаюсь подорожувати, читаю книги, займаюсь рукоділлям, спортом, працюю з дітками, вивчаю дитячу психологію і отримую від цього величезне задоволення.
Люблю милуватися заходом сонця, вдихати на повні груди аромат цвітучої акації, жасмину, троянд, свіжоскошеної трави, спостерігати за польотом лелек, підставляти своє обличчя променям сонця, голосно сміятися, обіймати та цілувати свого сина!
Керуюсь девізом, що цінність життя в самому житті! І вважаю його прекрасним в любих його проявах!"

Added to Ужгород і ужгородці5 years ago

comments powered by Disqus

In this album